Плахтин сказка про душу

Сегодня я хочу подарить вам чудесную живую сказку, она живым теплым потоком проникает в самое сердце и раскрывает прекрасный цветок Памяти твоей Души — о том, как все начиналось!

Давай вспомним вместе!

Ты можешь прочитать эту сказку, а можешь закрыть глаза и просто послушать ее, видеосказка находится внизу, и ниже есть текст…

послушай что расскажет твое сердце и твоя душа…

«……..Когда-то давно Бог сотворил Душу.

Он смотрел на нее и любовался, а Душа светилась всеми цветами радуги.

Душа искрилась, и лучики разлетались по всей Вселенной бесконечно

Душа была живая, подвижная, огромная, прекрасная, и она светилась и радовалась  и ее радость разливалась по всей вселенной

 И Богу понравилось его творение.

А Душа захотела какого-то движения дальше, ей захотелось познать и изведать что-то новое.

У нее было огромное любопытство в познании ВСЕГО.

И Бог Конечно дал ей свободу — свободу Воли и свободу Выбора делать то, что она захочет.

Ему было очень интересно увидеть, что произойдет с его СОЗДАНИЕМ, как это будет развиваться? И не важно было, каков будет результат! Важен был сам процесс познания жизни!

И Бог легко отпустил Душу в ее путешествие в поЗнание.

 И вот Душа приготовилась познать разные сферы БЫТИЯ и самые разные ОПЫТЫ. 

Чтобы познать их одновременно, ей пришлось разделиться на миллиарды частичек.

Единая Светоносная Прекрасная Душа расщепилась на миллиарды осколочков, на миллиарды частичек.

И каждая из них была такой же светлой, такой же красивой, как и Единая Душа, только меньше.

  Как маленькие солнышки они разлетелись по всему Космосу. В разные уголки, на разные планеты, в разные Вселенные. Кто-то полетел на планету Сатурн; кто-то оказался на Марсе, кто-то попал на Венеру, какие-то частички Единой Души опустились на Землю.

 И тогда им захотелось узнать: как здесь быть?

Оставаясь частицами Божественного Света, внутренне очень похожими, они становились разными по мере погружения в плотность Земли.

Каждая частица приобретала некий образ. И это создавало ее неповторимость и бесконечное разнообразие живых форм.

 А кто-то из Душ решил познавать, что такое ВОДА, — и стал Океаном.

Кто-то стал Ветром. Кто-то – маленькой Песчинкой, а кто-то – Жемчужиной в Океане.

Кто-то стал Рыбкой, ну а кто-то – Дельфином.

Все Души, пришедшие на Землю, воплощались то в одной форме, то в другой, то в одной стихии, то в другой. И они постоянно чувствовали Свет Бога. 

 Они всегда знали, что есть Солнце и что Бог-Отец-Творец всегда освещает их путь.

 Но потом что-то случилось.

На Земле произошли изменения. Появились Тучи.

И Солнце стало не видно. И эти Тучи заволокли все Небо. И Душам на Земле вдруг стало не видно Бога. Связь с Творцом постепенно стала слабеть.

И так продолжалось толща веков и тысячелетий. И когда осколки памяти исчезли совсем, то те Души, которые остались на планете, забыли, какими они пришли на эту Землю. 

 Им вдруг стало казаться, что так было всегда. Всегда была Туча. Всегда они были в этих телах. И что-то погасло у них внутри: то изначальное, светоносное состояние изменилось, как будто в их внутренних комнатах выключили свет. У тех, кто были людьми, погасли глаза, погасли сердца.

 Они стали думать, что вся их жизнь заключена в этом теле, что нужно бороться за выживание, защищаться друг от друга, что-то забирать друг у друга, соперничать, главенствовать, сравниваться с другими, конкурировать… И они надели на себя латы и взяли в руки щиты, чтобы никто их не обидел.

Со временем латы приросли к ним очень-очень плотно, так крепко, что сквозь эту защиту они перестали чувствовать. Потому что чувствовать означало испытывать боль, холод и страх.

В конце концов они закрыли и свои сердца, перестали чувствовать Солнце и забыли, что такое любовь. И в таком состоянии прожили долгие тысячелетия.

 Они продолжали пробовать разные опыты, а их панцири становились все толще и толще. Изначальные Души, которые раньше светились и переливались радужным светом, тоже становились неживыми. Солнышки погасли внутри. И казалось, что так будет вечно…Темно и холодно….

Но вот совершенно неожиданно на Земле все снова изменилось.

Непонятно откуда прилетел Солнечный Ветер и разогнал стальные, тяжелые Тучи. Солнечные Лучи снова стали попадать на Землю. Они стали проникать и сквозь защитную оболочку, которую носил на себе каждый… Человеку было трудно понять, что же это такое? Ведь он забыл, что такое истинный свет Радости. Что это такое: просто быть на этом Свете, просто дышать, любить и наслаждаться бытием. 

 Человек стал испытывать щемящее чувство, как будто тихий голос, зазвучавший в самой глубине его существа, пытался напомнить ему о чем-то. Иногда человека это пугало, и он изо всех сил снова защищался, снова закрывался от Божественных Лучей, проникающих в сердце.

Никто даже не догадывался, что можно посмотреть наверх и увидеть, что Солнце уже вышло и что Луна в тоже ярко освещает путь. Человек продолжал смотреть себе под ноги…

Тучи расходились, а Бог посылал все более сильные Лучики, и в какой-то момент Он смог достучаться до одного человека – и его Душа проснулась, вспомнила, подняла глаза к Богу и увидела его прямо перед собой.

— Бог, как давно я не видела тебя, не чувствовала тебя рядом со мной! Как долог и тяжел был мой сон!

  Бог улыбнулся и согрел ее ЛЮБОВЬЮ! И все панцири-защиты вдруг разлетелись, рассыпались, исчезли. И осталась только чистая Душа, которая светилась и улыбалась от РАдости. 

Проснувшейся Душе захотелось поделиться с остальными Душами Светом этой Любви. Но другие ее не чувствовали, не видели, не понимали, чему она ТАК беспричинно улыбается? Многие прятались от нее… Но постепенно нашлись те, кто стал чувствовать этот Свет, кто потянулся к нему. И так постепенно что-то стало меняться в Душах людей.

И Бог улыбался всякий раз, когда очередная Душа просыпалась и, как в сказке про спящую царевну, открывала глаза и видела Его перед  собой: 

— Я никуда не уходил, Я всегда был рядом, но ты уснула и во сне забыла меня. Теперь твой сон закончился. Пробудись!

Живая Земля начала стремительно меняться. Души стали просыпаться одна за другой. Они стали помогать друг другу очнуться и вспомнить все. Пробужденные Души смогли начать снова светить и посылать Лучики друг другу  от Души к Душе.

 И сейчас ТЫ, кто читаешь эту сказку, и есть одна из этих пробуждающихся Душ.

Обращаюсь к тебе и прошу: загляни внутрь своего сердца и посмотри, какая сейчас там у тебя Душа! Найди тот самый огонек, огонек свечи, лучик, лампочку, внутри которой ты сможешь ощутить то, что является твоей Душой, то, что живет в твоем сердце.

 Сделай глубокий вдох и наполни этим свою Душу. Вдохни прямо в свою Душу. Почувствуй, что она, твоя Душа, хочет выйти из клетки. 

Вдыхай в свою Душу все больше и больше. Представь, что Бог подошел к тебе близко-близко и включил свое Солнце прямо перед тобой. Это Божественное солнышко проникает своими лучами в твое сердце. И Душа вдруг встрепенулась, ожила и стала дышать. Почувствуй, как твоя Душа расширяется с каждым вдохом и выдохом. И когда она расширяется, то все твои защиты тают как лед.

 А может быть у тебя появились слезы. Не держи их. Что-то холодное и тяжелое начинает выходить. Пусть этот лед, который сковывал твою живую Душу, тает. Смотри, как все неистинное, наносное начинает таять от того, что Душа оживает. Твоя Душа улыбается Солнцу, которое находится перед ней и видит Бога, который стоит прямо перед тобой и улыбается тебе. 

 Скажи Богу о том, что ты давно хотела ему сказать. Спроси его о том, о чем давно хотела его спросить. Потому что именно сейчас он подошел к тебе близко-близко и обнимает тебя, и согревает тебя, и топит все льды внутри тебя с бесконечной любовью.

Позволь ему снять с тебя все защиты и выпустить твою Душу на свободу. А если идут слезы, то это прекрасно. Позволь этим ледникам, айсбергам внутри растаять и пусть это проявится слезами.

 Теперь ты свободна! И скоро ты освободишься совсем!

И больше никогда уже не будешь ледяной Снежной Королевой, никогда больше не будешь спрятана в коконе из страхов.

 Найди свой Лучик РАдости и выпусти его из себя.

Вдох и выдох……Просто  Вдох и выдох…..

Со вдохом ты вдыхаешь солнечный Луч РАдости в себя, а с выдохом ты выдыхаешь и посылаешь его навстречу прямо перед тобой.

Пошли этот Луч РАдости , порадей на пространство прямо перед собой, порадуйся ему так, как будто снова наступило лето. Лето твоей жизни. Снова взошло солнце. Снова цветут цветы.

И цветок твоей Души сейчас распускается внутри тебя. Почувствуй это: внутри тебя из плотно сжатого бутона, которым еще недавно была твоя Душа, начинают выходить лепестки. Дыши и чувствуй, и позволяй всему этому раскрываться.

 Бог стоит перед тобой прямо сейчас  и держит тебя за руки!

И держит в руках твое сердце, и согревает твою Душу прямо сейчас.

 Вдох и выдох…. И позволь Богу сейчас исцелить твое сердце и растопить твои внутренние льды.

 Ты самое любимое дитя Бога. Ты самое любимое его творение. Он сотворил тебя с большой любовью и радостью из любви и для любви. Он наделил тебя своей Силой Творения Жизни. 

Что ты помнишь об этом? Что ты чувствуешь об этом? Где твоя Сила Творения Жизни сейчас? Почувствуй ее внутри себя. 

Где твоя Душа сейчас?

Что она чувствует?

Готова ли она начать радоваться?

Проснулась ли она?

Пришло время погрузить себя в сердце свое, чтобы вспомнить всё!

О том — что Я есть Душа! Я есть светящееся существо света!

Я создана из Любви и Для Любви! И Я ЕСТЬ!

Это жива-творящая сказка-медитация, можно пройти сейчас и раскрыть память о том, как прошла свой путь ТВОЯ Душа!

 Автор — Марианна Володина, Создатель Академии раскрытия памяти души «ЧЕЛОВЕК-ТВОРЕЦ»

Сказка родилась для занятий  курса регрессивной терапии

«ВСПОМНИТЬ ВСЁ» (подробнее о курсе здесь)

Іван Плахтін «Казка про душу», українська література

Казка вчить, як на світі жить.
Народна мудрість

Перебіг заняття Іван Плахтін «Казка про душу», українська література

ІІ. АКТУАЛІЗАЦІЯ ОПОРНИХ ЗНАНЬ

1. Конкурс-інсценізація «Відгадай казку»

Групи учнів, підготовлених учителем заздалегідь (бажано, щоб на них були бодай фрагменти костюмів персонажів, яких вони зображують), інсценізують уривки з народних та літературних казок.
Клас має відгадати, уривок з якої казки інсценують. Це може бути уривок із казки про «Мудру дівчину», монолог Домовичка із «Потерчат» Королева-Старого, діалог Лисиці-сестриці та Вовка із казки «Лисичка-сестричка і Вовк-панібрат», сцена бою зі Змієм із «Котигорошка», фрагмент із «Фарбованого Лиса» й навіть сценка зустрічі Колобка з Вовком чи Ведмедем.

Оцінюють і «артистів», і кращих знавців казок.

2. Повторення особливостей казок

• Яку роль у житті народу відігравали народні казки?
• Для чого їх складали?
• Що таке літературна казка?
• Для чого їх складали?
• Чиї казки ви пам’ятаєте?

ІІІ. МОТИВАЦІЯ НАВЧАЛЬНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

1. Слово вчителя

Вітаю вас, мої юні друзі, на уроці вивчення літератури рідного краю. Так, письменники Одещини також писали власні казки, а іноді переробляли народні. Прослухайте уривок з казки Володимира Івановича «В сніговицю».

• Чим казка В. Івановича відрізняється від народної? (Діалоги діда З бабою, відірваний лисячий хвіст, глузування звірів із безхвостої лисиці, «хор» сорок, мораль: «Хто живе нечесно, горе тому буде».)

2. Робота з епіграфом

• Як ви розумієте епіграф? (Казки допомагають людині зрозуміти, як краще поводитися в тій чи іншій ситуації, які якості цінуються людьми і яких рис характеру слід позбавлятися.)

IV. ОПРАЦЮВАННЯ НАВЧАЛЬНОГО МАТЕРІАЛУ

1. Словникова робота

• Як ви розумієте вираз «іржава, викривлена душа»? Про яких людей можна сказати, що вони мають іржаві, викривлені душі?
• Дібрати синоніми до виразу «іржава, викривлена душа».

Учні фантазують, складають свої казки на основі асоціацій, викликаних цими словами. Найкращі розповіді можна оцінити, незалежно від того, чи їх зміст співвідноситься з казкою І. Плахтіна, чи ні, бо мета цієї форми роботи — не «вгадати» зміст, а створити щось нове, власне. Зміст конкретного твору, як правило, ніколи не «вгадується», бо фантазія різних людей працює в різних напрямках і ті самі слова в різних людей викликають різні асоціації.

2. Читання казки І. Плахтіна частинами та складання і запис у зошитах простого плану, наприклад:

1. Арсеній Іванович розповідає казку.
2. Микита — чоловік з іржавою, викривленою душею.
3. Хвороба Микити та порада лікарів.
4. Чарівник-коваль.
5. Микита сам вирівнює свою душу.
6. Микитина радість.
7. Зрада душі і смерть Микити.
8. Думки хлопчика.

Пунктами плану мають стати заголовки до кожної з прочитаних частин, запропоновані учнями. Після обговорення та уточнення формулювань заголовки під відповідною нумерацією записують у зошити як пункти плану.
Після кожної частини проводять бесіду з учнями за її змістом. Звертають увагу на причиново-наслідкові зв’язки, деталі, влучні вирази, художні засоби тощо.

3. Бесіда

• Що означає фразеологізм «на вус мотайте»? (Запам’ятайте)
• Чому душа Микити стала спотвореною? Чи була в цьому його вина? (ЗВІСНО, ЩО так, бо душа спотворюється — «ржавіє», «викривлюється» — від ЗЛОСТІ, від людської черствості, від ліні, жадібності. Людина сама спотворює власну душу.)
• Чому в Микити виникло бажання виправити свою душу? Що його спонукало до цього? Як би ви назвали Микитину хворобу? (Совість замучила.)
• Чому душу виправляє саме коваль дуже важким молотом, то розжарюючи її на вогні, то опускаючи в холодну воду? Хіба не міг письменник вигадати якусь чарівну фею, яка б махнула своєю паличкою — і душа б вмить стала прекрасною? («Виправлення душі» — звільнення від лихих звичок, від негативних рис — то дуже нелегка справа. Змінити свій характер, СВОЄ ставлення до людей — дуже важко. Тут одним помахом чарівної палички не обійдешся.)
• Коваль змушує Микиту самого брати до рук молота й самому працювати над виправленням своєї душі. Чому? (Людина сама повинна докладати зусилля до того, щоб її душа була прекрасною, доброю, людяною, бо НІХТО, НІ тато, ні мама, ні вчитель, НІ друг ЦЬОГО замість самої людини зробити не зможе. Вони можуть допомогти людині стати на правильний ШЛЯХ, але тільки тоді, коли вона сама хоче виправитись, сама докладає зусилля до того.)
• Як змінилося життя Микити після того, як вирівнялась і очистилася його душа?
• Як зреагували хлопчики, які слухали казку, на вчинок Микити?
• Чи згодні ви з їхніми думками?
• Чому Микита, який так довго жив неправдою і злом, тоді жив і не думав помирати, а тепер, ледь вчинивши неправедний вчинок,— помер? (Зіпсована, іржава душа легко ширилася З негідними вчинками свого володаря, а для чистої й прямої душі такі вчинки — нестерпні. Тому вона просто покинула людину, що зневажила її.)
• Що нового до цих думок додали ми з вами, обговорюючи причину Микитиної смерті? (Що треба шанувати, не зневажати свою душу негідними вчинками.)
• Чому Арсеній Іванович відмовився розповідати нову казку?
• Хлопчик після прослуховування казки думав про коваля, що кує душі. А про що думаєте ви? (Мабуть, все-таки не про коваля слід би думати, а про те, як зробити так, щоб душа не заіржавіла.)

4. Переказування казки за планом

V. ПІДСУМОК

1. Рефлексія

• Які почуття викликає у вас головний персонаж казки? Чому? (Відповіді, очевидно, будуть різні. Більшість дітей засуджуватимуть Микиту і матимуть рацію. Але обов’язково знайдуться й такі, що, засуджуючи, пожаліють його. Думається, що це важливо. Адже лихі, нечесні люди викликають не тільки почуття неприязні, огиди, а й почуття жалю, бо вони самі обкрадають себе, позбавляють тієї радості любові й світла, які осявають життя добрих і чесних людей, попри найрізноманітніші прикрощі, нестатки чи біди.)

2. Слово вчителя

Прочитаймо ще раз прислів’я, яке ми взяли епіграфом до нашого уроку: «Казка вчить, як на світі жить». То чого ж нас навчила мудра казка одеського письменника Івана Плахтіна? Які уроки ми взяли з неї?

• Бути добрими, не кривдити нікого.
• Мати неіржаву й невикривлену душу.
• Уміти самому виправляти свої вади.
• Мати силу волі, щоб не повторювати свої помилки.
• Не ображати свою душу негідними вчинками. Дорожити нею.

ДОДАТОК

Бувальщини і казки з дідусевої в’язки

В СНІГОВИЦЮ
Що вам розказати,
Діти мої милі,
Чи про білий парус
На високій хвилі,
чи про чудо-юдо
В морі під водою,
Чи про гай-діброву
З Бабою Ягою?
Та чи всі зібрались
До моєї хати?
Всі…
Тоді вже й можна
Казку починати.
Як в степу крутилась
Біла сніговиця,
вийшла в чисте поле
Капосна лисиця.
Вийшла на дорогу,
підвелася дибки:
Де б мені дістати
На сніданок рибки?
А Микита їде,
Їде, поганяє:
— Гайда, вороненькі,
Гайда, підпряжная!
Дивиться Микита:
Щось незрозуміле,
Чи — воно лисиця,
Чи нечиста сила?
Зовсім нерухомо,
Не пищить, не свище…
Підійшов рибалка
До лисиці ближче…
— Ти диви!..
Для жінки —
Комір непоганий! —
Взяв за хвіст лисицю
Та й поклав у сани.
Дід Микита їде,
Коні поганяє,
А в задку лисиця
Рибку викидає.
Скоро тої рибки
Наче й не бувало,
І сама лисиця
Пропадом пропала.
Баба глядь у сани
І спитала строго:
— Що ж це ти додому
Не привіз нічого?
— Як же так «нічого?!» —
Каже дід Микита, —
Карасі у санях,
Ще й лисиця вбита!
Оглянувсь рибалка —
Й моторошно стало:
— Чи ти знаєш, бабо,
Все лисиця вкрала?
— Та яка лисиця?
— Та ота, котора
Курку зозулясту
З’їла позавчора!
Сів Микита в сани
Та й назад поїхав.
Повезло Микиті
Вдруге, як і вперше,
Карасів налізло
Майже повні верші.
Плещуться, тріпочуть,
Жваві та хороші,
Вибрав їх рибалка
Й висипав у кошик.
Потім чистим снігом
Довго тер долоні,
Крякнув, сів у сани
Та й гукнув на коні.
Їде дід Микита —
Веселенький з виду,
Та чомусь у санях
Не сидиться діду.
Він з-під шапки пильно
Поле оглядає,
А воно — в заметах,
Тихе й безкрає.
Дивиться Микита:
Що воно за чудо?
Прямо на дорозі
Вивернулась груда!
Та чому це груда
Має тут з’явиться?
Придивився добре,
А воно — лисиця.
Ані пари з рота,
Ані кліпне оком,
Нібито, сердешна,
Здохла ненароком.
— Щось воно не теє… —
Дід насупив брови
Й витягнув із себе
Пужално тернове.
На лиці майнула
Посмішка сердита.
— А, можливо, й теє —
Каже дід Микита. —
Видно, доконала
Пройду завірюха… —
Та й узяв лисицю
За обидва вуха.
Намотав на руку
Хвіст її пухнастий
І тоді вже каже:
— Ну, кумасю, здрастуй!
Що це ти куняєш,
Наче ночі мало?
Розказала б краще,
Як ти рибу вкрала!
Може, ти для мене
Й потанцюєш трохи,
Як почну я з тебе
Вибивати блохи?!
Та не тільки блохи,
А повадки хитрі…—
Пужално тернове
Свиснуло в повітрі.
Пужално тернове
Це тобі не цяця.
Кавкнула лисиця
І давай пручаться.
А старий шмагає,
Наче ріже скибу:
— Це тобі за курку!
Це тобі за рибу!..
А оце за півня,
Що торік украла!..
Як же моя баба
Гірко горювала.
Взяв хвоста Микита
Й витіпав старанно:
— Повезу додому:
Хай побачить Ганна!
Може, він в хазяйстві
Бабі пригодиться,
Порошно змітати
З припічка, з полиці.
З припічка, з полиці,
З скрині на ослоні..—
Сів старий у сани
Та й гукнув на коні.
На вовні високій,
Затріщали хором
Голосні сороки:
— Чи ви чули?
Гляньте!
— Скре-ке-ке,
Дивіться!
Ходить по діброві
Без хвоста лисиця!
— Кажуть, що сьогодні
Дід Микита зранку
Влаштував кумасі
Добру прочуханку!
Угощав лисичку,
Частував сестричку,
щоб забула звичку
Жити на дурничку.
Як же буде далі
Жити пройда куца? —
І ведмідь регоче,
І зайці сміються.
Та не то сміються —
Покотом лягають,
Скільки того сміху —
Ні кінця, ні краю.
— Почекайте, друзі,
Галас ні до чого, —
Обізвався ворон
З дуба вікового. —
Що хвоста немає —
Не таку вже лихо, —
Можна причепити
З очерету віхоть!
Та не в цьому справа,
І не в цьому сила,
Кррра — ще б ти, кра-су-не,
Кррра-сти не ходила!
Пам’ятай, що кажуть
Працьовиті люди:
Хто живе нечесно,
горе тому буде!
От і все.
На згадку вам весела казка,
А мені?
Будь ласка,
Хоч бубликів в’язка.
Володимир Іванович

Іван Плахтін «Казка про душу», українська література

Повернутися на сторінку Українська література